Проєкт “Дрова”
Печеніги, Артемівка, Печенізький район, Харківська область
Цього тижня ми надавали допомогу дровами в Харківській області, зокрема в Печенізькому районі — у самих Печенігах та селищі Артемівка. Артемівку ми знаємо давно, працюємо там постійно, підтримуємо місцевих мешканців і розуміємо їхні потреби. Там живуть і працюють наші волонтери, які добре знають ситуацію на місці. Тому допомога дровами була спрямована до сімей, які цього потребували найбільше — це здебільшого літні люди та багатодітні родини. Допомога надійшла вчасно, і за це люди дуже вдячні.
Однією з таких сімей стала родина, у якій четверо людей: двоє синів і батьки — Валерій та Ольга. Колись вони жили в Артемівці, Печенізького району, Харківської області. На початку війни їхній старший син, якому зараз 20 років, виїхав на заробітки і вже не зміг повернутися додому. У селищі швидко з’явилися війська, а єдиний міст через водосховище був підірваний. Хлопець більше ніж пів року виживав самостійно далеко від родини.
Сім’я звернулася до нас за допомогою, і ми підтримали їх із переїздом з Артемівки до Печеніг. Це сталося після того, як цьогоріч активізувалися бої поблизу Вовчанська, що зовсім поруч із Печенігами. Сім’я вирішила більше не ризикувати життям і не наражатися на небезпеку, знову потрапивши в окупацію. Перший досвід у них був надто важким: на власній шкірі вони відчули всі труднощі й обмеження, які приносить окупація.
Зараз вони живуть у невеликому будиночку з пічним опаленням. Життя непросте: із роботою важко, доводиться братися за будь-який підробіток, щоб якось триматися. Вони садять город, плекають надії, ставлять перед собою цілі й не здаються. Їхня вдячність за допомогу — це те, що дає сили рухатися далі.
Ще одна родина — це Марина та Олег і троє їхніх дітей. Вони мешкають у Печенігах. Сім’я дуже працьовита, але відсутність стабільного заробітку не дозволяє забезпечити навіть базові потреби, зокрема купівлю дров. Попри всі труднощі, вони намагаються виховувати дітей, які навчаються дистанційно, працюють на своєму господарстві, тримають курей, обробляють город, збирають врожаї.
Марина свого часу активно допомагала нам у волонтерській діяльності, допомагала знаходити людей, які найбільше потребували допомоги. Але зараз і її сім’я опинилася в скруті. Звернувшись до нас із проханням допомогти з дровами, вони отримали необхідне, щоб обігріти свій дім.
Загальні підсумки:
— 13 сімей отримали допомогу.
— 26 складометрів дров, загальною вагою 20,8 тонн.
Ці історії нагадують, що навіть у найтемніші часи взаємодопомога і людяність здатні підтримати тих, хто цього потребує найбільше.
Херсонська область
Херсон
Цей тиждень видався насиченим і складним. Ми провели численні дезінфекції та дератизації, годували тварин, заправляли генератори, щоб люди могли бодай трохи мати світло в своїх оселях.
Особливо запам’яталася історія пана Сергія та його дружини Світлани та двох дітей — маленької Галинки (4 роки) та Олежки (15 років). Їхнє життя кардинально змінилося після підриву Каховської ГЕС, коли їхній будинок повністю пішов під воду. Єдине, що вдалося врятувати, — це автівка та кілька пакунків із речами. Коли ми вперше зустріли цю родину, вони були геть пригнічені, не мали сил навіть думати, як жити далі.
Разом із командою ми допомогли їм повернутися до життя. Спершу провели дезінфекцію будинку, осушили приміщення, поставили генератор і регулярно заправляли його бензином, щоб сушіння продовжувалося. Згодом допомогли з меблями, і вже через місяць родина знову почала жити у своєму будинку. Проте труднощі не закінчилися: у будинку з’явилися миші. Ми провели дератизацію, а цього тижня родина звернулася з новою проблемою — через наслідки затоплення оселю атакували блохи. Ми одразу виїхали на місце та провели ретельну дезінфекцію, щоб родина могла спокійно жити без настирливих комах.
Ця трагедія зробила нас із родиною Сергія ближчими. Зараз вони стали частиною нашої спільноти: діти Сергія приходять на програми, які організовують наші волонтери. Ми разом пройшли найтяжчі часи, і це дало нам розуміння справжньої дружби, ціни життя та важливості підтримки.
Ми підтримуємо зв’язок із багатьма сім’ями, яким допомагаємо в Херсоні, і продовжуємо цей шлях разом.
Разом ми тримаємося, працюємо і допомагаємо тим, хто цього найбільше потребує.
Донецька область
Костянтинівка, Дружківка
Костянтинівка. Місто постійно перебуває під обстрілами. Незважаючи на складні та небезпечні умови, ми продовжуємо допомагати людям.
Однією з тих, кому ми змогли допомогти, стала пані Любов. Її будинок постраждав від обстрілів, і до того ж зламалися її окуляри. Вона дізналася від сусідки, що у нас можна підібрати окуляри, і тепер висловлює щиру подяку за цю допомогу. У Костянтинівці зараз купити окуляри просто нереально.
Дружківка. Пані Лариса звернулася до нас із непростою історією: її чоловік, який переніс інсульт, тривалий час був прикутим до ліжка. Зараз він поволі починає вставати. Ми передали їм ходунки та хліб, і вона дуже вдячна за цю підтримку.
Додаткові ініціативи:
— Провели дитячі майстер-класи;
—Організували благодійний обід;
— 10 людей отримали послуги перукаря.
Окремо хочеться згадати історію пані Людмили, яка висловила величезну вдячність за перукарські послуги. У місті перукарня знаходиться аж у центрі, а транспорт ходить дуже погано. Плюс фінанси не дозволяють часто користуватися такими послугами. На пенсію людини з інвалідністю непроживеш, тому ця допомога стала для неї справжнім полегшенням.
Краматорськ і Краматорський район
Цього тижня ми здійснили поїздку до Краматорська. Як змінилася ситуація порівняно з попереднім тижнем?
Ситуація в регіоні стає дедалі небезпечнішою. Дороги дедалі гірші, і зростає відчуття небезпеки. Люди налякані та розгублені. Вони не знають, що робити, куди йти. У цей складний час ми намагаємося підтримати їх не лише матеріально. Ми роздаємо хліб, спілкуємося, надаємо психологічну й соціальну підтримку, щоб вони відчули, що не залишилися наодинці зі своїми проблемами.
Ми продовжуємо допомагати, бо розуміємо, наскільки важливо дарувати не лише допомогу, але й надію.
Харківська область: підтримка, яка зігріває серця
Знам’янка
“Я — Лариса Василівна, мені 63 роки, і разом із моєю 85-річною мамою ми живемо у селі Знам’янка Харківського району. Наша пенсія ледве покриває ліки та комунальні платежі. Виживаємо завдяки городу, бо продуктів купуємо мінімум. Але те, що нам щотижня приносять хліб, — це справжній подарунок. Кожного разу я думаю про тих, хто випікає цей хліб, привозить його і забезпечує цю допомогу. Дай Боже вам усім здоров’я та мирного неба над головою!”
Чугуїв і селище Кочеток
Тут допомогу отримали внутрішньо переміщені особи, люди з інвалідністю, багатодітні сім’ї, пенсіонери, малозабезпечені та тимчасово безробітні.
“Я, Ольга Афанасіївна, 1951 року народження, пенсіонерка та мешканка Чугуєва. Сьогодні ми живемо в дуже складний час, і те, що ви допомагаєте нам, — безцінно. Дякую вам за вашу турботу!”
Мерефа
“Я — Володимир Володимирович, мешканець Мерефи. Я людина з інвалідністю. Дякую спонсорам і фонду, які підтримують нас у цей нелегкий час війни. Ваша допомога — це справжнє спасіння!”
Красноград
Пані Любов, 72 роки, разом із чоловіком-пенсіонером долає непрості випробування війни. “Складнощі із фінансами та здоров’ям особливо відчуваються зараз. Але ваша допомога, цей смачний хліб, завжди приходить вчасно. Велике вам спасибі!”
Дергачі
Ситуація в місті лишається складною. Часті відключення світла і води, вибухи на цьому тижні ще більше ускладнили життя. Але люди знаходять привід для вдячності: “Хліб, який ви передаєте, — це не лише їжа, це символ вашої підтримки. Дякуємо команді фонду за вашу турботу!”
Харків, Кам’яна Яруга, Мала Данилівка
Обстріли не припиняються: майже кожен день під ударом спальні райони, перебої з електрикою, а під час однієї з поїздок навіть зламалася машина. Проте це не стало на заваді роботі.
У п’ятницю відбулася онлайн-зустріч на тему “Позитивний погляд”, адже через хвороби багато хто не зміг прийти особисто. У суботу організували заняття для дітей і підлітків, благодійний обід, а також чайну зустріч для всіх охочих — зібралося до 50 людей.
Для дітей, підлітків та їхніх батьків провели арт-терапію: майстер-клас із малювання серветками. Радість і щасливі обличчя учасників стали найкращим результатом.
Цього тижня приїхали нові переселенці з Куп’янська, Ковшарівки та Узлової. Люди щиро вдячні за допомогу і підтримку.
“Я, Ірина, мені 56 років, тимчасово безробітна. За останні два роки ваш фонд надавав мені дуже важливу підтримку. Щотижневий хліб для мене — це не просто їжа, це символ людяності. Дякую вам від щирого серця!”
Незважаючи на обстріли, втрати та біль, фонд “Крок з Надією” продовжує бути світлом для тих, хто його потребує. Кожна історія — це доказ того, що допомога може змінити життя, даруючи не лише хліб, а й надію.
Дніпропетровська область
Марганець і Нікополь: життя під тиском війни
Місто Марганець: сумний статус “міста інвалідів”
Колись Марганець був індустріальним серцем регіону, але зараз це місто людей похилого віку й інвалідів. Важке виробництво, зосереджене тут у минулому, залишило по собі слід у вигляді силикозу легень, травмованих хребтів і зламаних кінцівок. Професійні захворювання стали нормою для мешканців міста, а 40-річні пенсіонери вже нікого не дивують.
Сьогодні місто практично спорожніло. Молодь виїхала через близькість до зони бойових дій — усього півтора кілометра відділяє Марганець від окупантів. На вулицях тихо, порожньо, немає ані автобусів, ані людей. Лише черги пенсіонерів та інвалідів біля центрів допомоги нагадують про життя. Це реальність, яка болить, але ми робимо все, що можемо, аби полегшити її.
Допомога, що дарує надію.
Цього тижня в Марганці відбувся прийом офтальмолога. Для місцевих це стало справжньою подією. Лікарів тут практично немає, особливо вузьких спеціалістів, тому вдячність людей була безмежною. Програма видачі окулярів перевершила всі сподівання, подарувавши багатьом новий погляд на життя.
“Дякуємо за допомогу і за офтальмолога. Це для нас як промінь світла в темряві”, — казали марганчани.
Особливі історії.
Маленький Данило із мамою прийшли за адресною допомогою. Хлопчик має інвалідність, але його очі сяяли, коли він отримав солодощі. Такі моменти надихають нас працювати далі.
Наталія, інвалід із проблемами хребта, готується до складної операції із заміни тазостегнового суглоба. Вона не могла стримати сліз під час отримання допомоги. Її слова вдячності торкнулися наших сердець.
Марина, пенсіонерка, що піклується про сина-інваліда з одним функціонуючим легенем. Вона терпляче чекала нас на дорозі в зимовий вечір, аби отримати нові тростини замість старих. Її сльози радості, коли вона вперше спробувала ходити з новими помічниками, стали найкращою нагородою за нашу працю. Того вечора ми повернулися додому пізно і виснажені, але з відчуттям, що цей день прожито не даремно.
Валентина — боротьба за кожен крок
66-річна Ірина живе із рідкісним захворюванням хребта, яке призвело до відмирання ноги. Вона підв’язує ногу бинтами, аби хоч трохи пересуватися. Її сил вистачає лише на похід у сусідній магазин. Передані їй ходунки стали справжнім порятунком.
“Тепер я зможу дістатися далі, ніж мій поріг. Це для мене — як нове життя”, — сказала вона.
Життя між війною і надією
Марганець продовжує жити під обстрілами. Люди залишаються сильними, попри всі випробування. І хоча біль і сльози є невід’ємною частиною їхнього сьогодення, кожна маленька перемога — кожен новий крок, кожна посмішка, кожна вдячність — доводять, що людська стійкість безмежна.
Люди війни: історії з життя.
Ольга — ткачка, яка плела мрії.
Ольга присвятила своє життя роботі на унікальній лентоткацькій фабриці, єдиній на весь Радянський Союз. Тут створювали парашутні стропи для авіації та військової промисловості. У ті часи зарплата ткача була вдвічі вищою за дохід шахтаря, і здавалося, що так буде завжди. Але розпад Союзу боляче вдарив по стратегічному підприємству. Тимчасова зупинка роботи стала фіналом цілої епохи. Тепер від колись потужної індустрії залишилися лише руїни, які сумно нагадують про минуле.
Ольга, оглядаючи ці руїни, згадує не лише втрачений завод, а й болісні моменти власного життя. Вона покладала надії на свою доньку, але алкоголізм зруйнував усі сподівання. Її пенсія — єдиний ресурс, яким вони діляться на двох. Це життя в постійній боротьбі, але в її голосі все ще звучить сила, навіть у смутку.
Валерій — шахтар із непохитною усмішкою
Тридцять років він працював забійником у шахті, не боячись темряви та небезпек. Навіть зараз, після інсульту, з фотографії дивиться його усмішка. Але мало хто знає, що ця усмішка — несвідома. Хвороба забрала в нього пам’ять і зв’язок зі світом. Не раз він зникав безвісти, гублячись у невідомості. Та завдяки небайдужим людям його щоразу повертали додому.
Родина намагається захистити його від небезпек, тримаючи вдома. «Старий, як мала дитина», — кажуть близькі. У його усмішці все ще видно колишнього оптиміста, який ніколи не втрачав надії.
Тамара — мати, яка чекає
Тамара родом із Марганця. Її сини зараз на передовій, а вона щодня чекає їхнього повернення. Самотність тяжко ранить. З червоними від сліз очима вона вдивляється в обличчя перехожих, намагаючись побачити знайомі риси.
«Я тільки хочу, щоб мої хлопці повернулися», — каже вона. Кожен звук за вікном змушує її здригатися. Її серце не знає спокою, поки десь далеко гримить війна. Дивитися на неї важко, адже муки материнської душі — це найболючіше, що можна уявити.
Олексій — солдат із сумною долею
Військовий пенсіонер Олексій із третьою групою інвалідності зустрічає гостей у своєму домі з привітністю. Через проблеми із серцем він майже не виходить на вулицю, але сусіди підтримують його, як можуть. Незважаючи на біль утрат, він тримається прямо, як і личить військовому.
Олексій часто згадує свою покійну дружину, яка залишила його минулої осені. Переглядаючи старий альбом, він намагається відновити в пам’яті теплі моменти. Син Андрій був його гордістю, продовжив справу батька, воюючи в лавах ЗСУ. Але одного разу, приїхавши у відпустку, Андрій несподівано помер від тромбу. Разом із сином у Олексія відібрали й надію на майбутнє.
Надія — жінка, яка живе спогадами
Надія, самотня пенсіонерка з Покрова, уже двадцять років живе на самоті. Колись її чоловік, якому вона присвятила все життя, покінчив із собою, залишивши їй лише біль і шрам у душі. Син Олексій, військовий, не може часто відвідувати матір.
«Мені просто потрібно, щоб мене хтось вислухав», — каже Надія. Але ця проста потреба часто залишається незадоволеною. Пенсіонери, залишені самі на себе, замикаються в собі, аби не бути тягарем для близьких. Так і вмирають у мовчанні, не дочекавшись навіть слова уваги.
Ці історії — про біль, надію й силу. Про людей, які не здаються, навіть коли здається, що вже немає за що триматися.
Кам’янське: рука допомоги для тих, хто бореться з труднощами
У Кам’янському волонтери не просто роздають гуманітарну допомогу – вони повертають людям надію. У період із 20 по 26 січня 2025 року у місті кипіла робота. На правому й лівому берегах волонтери перевозили вантажі з продуктами, доставляли хліб до кожного, хто цього потребував, і розвозили волонтерів, аби якомога швидше допомогти якомога більшій кількості людей.
Видача хліба й продуктових наборів стала щоденним ритуалом, у якому переплелися турбота й розуміння. Люди приходили за цими скромними, але такими цінними подарунками, а разом із тим отримували добре слово й підтримку.
Та Кам’янське – це не лише місце для фізичної допомоги. Тут працює дитячий центр «Усмішка», де маленькі переселенці знову вчаться сміятися. Через ігри та творчість діти знаходять нових друзів і хоча б на кілька годин забувають про жахіття, які бачили.
Для дорослих діють психо-соціальні програми «Сила у слабкості» та «Зцілення душевних ран». Учасники діляться болем, знаходять сили йти далі та поступово заліковують душевні рани. Атмосфера щирості й підтримки огортає кожного, хто звертається сюди.
Творчий осередок «Берегиня» допомагає не лише розкрити таланти, але й віднайти внутрішню гармонію. У руках переселенців оживають нитки, фарби та глина, створюючи красиві вироби, які стають символами відродження й нових починань.
І навіть у повсякденних речах є щось особливе. Волонтери створили місце, де можна отримати послуги масажу чи скористатися пральнею. Перукарі, які долучилися до добрих справ, не просто стрижуть – вони допомагають людям відчути себе доглянутими й впевненими, попри всі труднощі.
Робота триває, попри втому. Кожен день у Кам’янському – це ще один крок до повернення людяності й світла в життя тих, хто зіштовхнувся із найтемнішими часами.
Особисті історії, які надихають
Тетяна, 52 роки
“Я разом із чоловіком до останнього не хотіли покидати свій дім у селі Дачне Покровського району, сподіваючись на диво. Але у вересні 2024 року довелося евакуюватися, коли міська рада покинула наше місто. Син зараз на фронті, а невістка раніше виїхала до Кам’янського й запропонувала нам переїхати. Тепер ми орендуємо квартиру. Дякую МБФ “Крок з Надією” за допомогу продуктами — це дуже важливо для нас у такий важкий час”.
Ірина, 56 років
“Я покинула рідний Мар’їнський район Донецької області у 2022 році разом із сином і мамою. Спочатку ми переїхали до Кам’янського на запрошення подруги. Влітку цього року не стало мами. Нині я живу сама, винаймаю квартиру. Дякую МБФ “Крок з Надією” за постійну підтримку, завдяки якій ми, переселенці, маємо змогу вижити у складних умовах. Бажаю всім миру й здоров’я”.
Люди, які отримали допомогу, особливо оцінили теплоту й турботу. Послуги перукаря, масажу й творчі заняття в осередку “Берегиня” стали важливими моментами, що повертають відчуття гідності та сили жити далі.
Кожна історія, кожна подяка і кожна посмішка нагадують, що робота МБФ “Крок з Надією” має значення. Ми разом долаємо труднощі, даруючи тепло й підтримку тим, хто цього потребує.